ак, статтею 1302 Цивільного кодексу України визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Слід зазначити, що до спадкового договору не застосовуються норми спадкового права. Згідно з Цивільним кодексом України сутність спадкового договору полягає в тому, що за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача.

Істотною умовою спадкового договору є його предмет, яким виступає майно відчужувача.

Так, спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Спадковим реєстром є електронна база даних, яка містить відомості, зокрема, про посвідчені спадкові договори.

У разі недодержання сторонами зазначених вимог спадковий договір визнається нікчемним.

Водночас, відчужувач має право призначити особу, яка після його смерті буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Здійснення права на спадкування

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві із часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом установленого законом строку він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, особисто має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Цю заяву особа може відкликати протягом строків, установлених для прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається із часу відкриття спадщини.

Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється в три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. У випадку, коли строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом зазначених строків. Відповідна заява подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Тоді спадщина переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Спадкування за законом

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини виникає право на спадкування за законом. При цьому спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування в разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, за винятком випадків, установлених у законі.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, і батьки.

До другої черги спадкоємців за законом належать рідні брати і сестри спадкодавця, його баба, дід — як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом виникає в рідних дядька та тітки спадкодавця.

Четверту чергу спадкоємців за законом складають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.І, нарешті, у п'яту чергу право на спадкування за законом отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Спадкування за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт складається в письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Він має бути особисто підписаний заповідачем за винятком окремих випадків, установлених законом, а також посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними в ЦК України.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати в майбутньому. Він може скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Заповідач має право призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього із цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших суб'єктів цивільних правовідносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу із числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, тобто які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, що належала б кожному з них у разі спадкування за законом, якщо цей розмір не зменшений судом. Право на обов'язкову частку мають: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт, внести до нього зміни або скласти новий заповіт.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, у порядку спадкової черги.

Спадщина.

Майно, яке переходить у порядку спадкування, називається спадщиною. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які, згідно з чинним законодавством , можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, або день, коли за рішенням суду він оголошується померлим.

Місце відкриття спадщини– останнє постійне місце проживання спадкодавця, а

якщо воно невідоме– то місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини, 

а за відсутності такого– місцезнаходження рухомого майна. 

Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

• неможливість повного контролю з боку людини;

• наявність шкідливих властивостей;

• велика ймовірність завдання шкоди.

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Відшкодування шкоди, завданої малолітньою та неповнолітньою особою.

За загальним правилом, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх функції опікуна (ч. 3 ст. 1178 ЦК).

Окрім цього, законодавець встановлює також і відповідальність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб.

Протиправність діяння полягатиме в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них, згідно із законом чи договором, обов'язок здійснювати виховання та/чи нагляд за малолітнім.

Причому, якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладено на обох, незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для них обох. Однак у разі, якщо батьки були позбавлені батьківських прав, то обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще впродовж трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК).

У ЦК вперше введено можливість покладення відповідальності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та/чи нагляд за малолітніми на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі, репетитори тощо), зокрема, на підставі договору.

Законодавець визначає перелік юридичних осіб, які є відповідачем за шкоду, завдану малолітнім: навчальний заклад (наприклад, школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (наприклад, лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (наприклад, літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (наприклад, дитячий будинок, інтернат тощо). При цьому, протиправним діянням цих юридичних осіб вважаться саме невиконання чи неналежне виконання законного обов'язку здійснювати нагляд за малолітніми.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за цей вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не доведе, що шкоди завдано не з її вини, тобто, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та/чи нагляду за малолітньою особою.

Однак, якщо встановити вину конкретної особи неможливо, то всі винні в цьому заподіянні шкоди особи несуть дольову відповідальність. Розмір часток, у межах яких ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. Такий самий принцип дольової відповідальності встановлено законодавцем і у випадку, якщо шкоди завдано спільними діями кількох малолітніх осіб.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших зобов'язаних осіб відшкодовувати шкоду, яку завдано малолітніми, не припиняється навіть у разі досягнення малолітніми повноліття. Однак по досягненні повноліття особу може бути зобов'язано судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зобов'язані до відшкодування особи є неплатоспроможними або померли.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітніми, жодна з фізичних та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за цим видом делікту, не має права зворотної вимоги (регресу) до малолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, то цю шкоду відшкодовують субсидіарно її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що її завдано не з їхньої вини.

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного
притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного
заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незакон-ного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, від-шкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових
осіб органу дізнання, попереднього(досудового) слідства, прокуратури або суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями орга-ну дізнання, попереднього(досудового) слідства, прокуратури або суду, виникає вразі
постановлення судом виправдовувального вироку, скасування незаконного вироку суду,
закриття кримінальної справи органом попереднього(досудового) слідства, а також у разі
закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Зокрема, відшкодуванню громадянинові підлягає:
– заробіток та інші трудові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;
– майно(в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та ві-дсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником, якого
був громадянин та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші ціннос-ті), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи
попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а
також майно, на яке накладено арешт;
– штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судової витрати, інші суми,
сплачені громадянином, внаслідок незаконних дій;
– суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;
– моральна шкода. 

Зобов’язання із відшкодування шкоди, його елементи та підстави (умови) виникнення.  Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого.

Зобов'язання із заподіяння шкоди можна поділити на дві групи виходячи з такого критерію, як характер дій, якими завдається шкода. До першої групи належать зобов'язання із заподіяння шкоди неправомірними діями, або деліктні зобов'язання (від лат.- правопорушення). Друга група - це зобов'язання із заподіяння шкоди правомірними діями.

Правило про відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями, закріплено у ч. 1 ст. 1166 ЦК, відповідно до якої "майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала". Таке широке формулювання дозволяє застосовувати положення ст. 1166 ЦК до абсолютно будь-яких випадків заподіяння недоговірної шкоди неправомірними діями. І при цьому не обов'язково, щоб конкретний випадок був спеціально передбачений в ЦК або інших нормативних актах. У ч. 1 ст. 1166 ЦК отримало відображення так зване правило генерального делікту, якого достатньо для відшкодування будь-якої шкоди, завданої особистим немайновим правам або майну особи.

Суб'єктами цивільно-правових зобов'язань із заподіяння шкоди можуть бути будь-які особи, які можуть вступати у цивільні правовідносини. Це фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Як і в будь-яких інших зобов'язаннях, у зобов'язаннях із заподіяння шкоди існують дві сторони: кредитор і боржник.

Об'єктом зобов'язання із заподіяння шкоди є відшкодування, яке боржник (відповідальна особа) зобов'язаний надати потерпілому. Воно може виражатися як у формі відновлення майнової сфери потерпшого в натурі, так і у формі компенсації завданих збитків.

Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду, відшкодовує її в повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (упущену вигоду) - абз. З п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. № 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" в редакції від 29.12.2007 р.

Зміст зобов'язання із заподіяння шкоди випливає із положень ст. 1166 ЦК, відповідно до якої це є право потерпілої особи вимагати відшкодування шкоди, заподіяної її майну або особистим немайновим правам, та обов'язок відповідальної особи надати таке відшкодування. Відшкодування потерпілому заподіяної шкоди припиняє деліктне зобов'язання.

Класичним є розмежування чотирьох умов цивільно-правової відповідальності. 

Зокрема: а) наявність завданої шкоди; б) протиправна поведінка; в) причинний зв’язок

між першими двома елементами; г) вина. 

Рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної
особи. До недоговірних зобов’язань відносять і зобов’язання, що виникають у зв’язку з
рятуванням життя і здоров’я фізичної особи та майна будь-якої форми власності.
Дії особи, якій заподіяна шкода, мають добровільний характер і спрямовані на
усунення як обставин, які можуть загрожувати чужому життю, здоров’ю чи майну, так і
негативних наслідків події, яка вже настала.
Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я і життя
фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.
Обов’язок держави відшкодувати шкоду виникає за умов:
– реальності небезпеки, яка виникла для життя і здоров’я фізичної особи;
– відсутність належних повноважень у особи, яка вчинила дії пов’язані з рятуванням;
– спрямованості дій особи на рятування життя і здоров’я фізичної особи;
– наявності шкоди;
– наявності причинового зв’язку між діями громадянина, спрямованими на ряту-вання здоров’я і життя фізичної особи і шкодою, яку він зазнав.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної
особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи,
яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.
Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реа-льної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується власником
(володільцем) цього майна. Розмір відшкодування не може перевищувати вартості майна,
яке рятувалося. 

Зобов’язання із публічної обіцянки винагороди.

Публічна обіцянка винагороди. У ЦК передбачено два види публічної обіцянки

винагороди: 

1) без оголошення конкурсу; 

2) за результатами конкурсу. 

Обіцянка винагороди вважається публічною, якщо про неї повідомлено через ЗМІ або іншим чином невизначеному колу осіб. Публічна обіцянка винагороди передбачає надання особі, яка передала відповідний результат, обумовлене заохочення(винагороду чи нагороду).

Договір підряду.

Згідно зі ст. 837 ЦК за договором підряду одна сторона(підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони(замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з передан-ням її результату замовникові.

Характеристика договору. Аналіз норми ч. 1 ст. 837 ЦК свідчить про те, що цей

договір є консенсуальним, двостороннім та оплатним. 

Істотні умови договору підряду. Предметом договору підряду може бути будь–яка робота, в процесі виконання якої створюється результат, що передається замовнику. Закон не містить вичерпного переліку робіт, які можуть виконуватися за договором під-ряду. Безперечним, однак є факт, що предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми(напри-клад, виготовлення речі, здійснення її ремонту, зміна її споживчих властивостей і т. п. ). 

Крім того, до істотних умов договору підряду, як прави-ло, відносять ціну та строк виконання договірних зобов’язань. 

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли
згоди з усіх істотних умов договору. У зв’язку з цим слід зазначити, що§ 1 гл. 61 ЦК не міс-тить спеціального регулювання форми договору підряду, відтак цей договір може бути ук-ладений відповідно до загальних вимог про форму(ст. 205-209 ЦК). Так, договори підряду
між юридичними особами, між юридичною та фізичною особою укладаються у письмовій
формі. Договори підряду між фізичними особами, особливо ті, що укладаються на виконання
робіт на невелику суму, можуть укладатися в усній формі, можливим є також оформлення
договору у вигляді виписаної квитанції. Так, ст. 866 ЦК встановлює, що договір побутового

підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитан-цію або інший документ, що підтверджує укладення договору.

 Цей договір ще називають договором безоплатного користування майном.
У чинному ЦК зазначеному договорі присвячено главу60 «Позичка».
Відповідно до ст. 827 ЦК за договором позички одна сторона(позичкодавець)
безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні(користувачеві) річ для
користування протягом встановленого строку.

Характеристика договору: двосторонній(кожна сторона цього договору має пра-ва та обов’язки), реальний або консенсуальний(в залежності від того, як сторони визначили
порядок його укладення), безоплатний.

Відповідно до ст. 828 ЦК форма договору усна щодо речей побутового призна-чення між фізичними особами або письмова– між юридичними особами, а також між
юридичною та фізичною особою. Крім того, договір позички будівлі, іншої капітальної
споруди(їх окремої частини) укладають у формі, яку визначено ст. 793 ЦК, а щодо тран-спортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, – у письмовій формі і
підлягає нотаріальному посвідченню.
Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом позички можуть бу-ти лише індивідуально-визначені не-споживні речі, як рухомі, так і нерухомі. 

Договір найму житла.

Під договором найму(оренди) житла необхідно розуміти домовленість, відповідно до якої одна сторона– власник житла(наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні(наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату(ч. 1 ст. 810 ЦК). Характерні ознаки договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний і строковий. Істотними умовами договору є предмет, строк та ціна. 

Якщо строк не зазначений чи не встано-влений в договорі, то даний договір може укладатися на строк, який не перевищує п’ятьроків. Відповідно до ст. 822 ЦК у разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк. 

фінансовий лізинг– це господарська операція фізичної чи юридичної осо-би, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу(оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду, придбаного або виготовлено-го орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов’язаних з правом користування та володіння об’єктом лізингу.


Істотними умовами цього договору є:
1) предмет лізингу;
2) строк лізингу; відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України«Про фінансовий лізинг»
предмет договору фінансового лізингу передається лізингоодержувачу в користування не
менш як на один рік;
3) розмір лізингових платежів; у лізингові платежі можуть включатися: а) суми,
яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагорода лізингодав-цю за отримане у лізинг майно; в) компенсація відсотків за кредитом; г) інші витрати лі-зингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу;
4) інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 807 ЦК предметом договору лізингу може бути неспоживна річ,
визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних
фондів. Основними фондами(п. 8.2. ст. 8 Закону України«Про оподаткування прибутку
підприємств») визнаються матеріальні цінності, призначені платником податку для вико-ристання в господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує
365 календарних днів з дати вводу в експлуатацію цих матеріальних цінностей, та вар-тість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним та моральним зносом. 

Договір довічного утримання(догляду) – це договір про те, що одна сторона(від-чужувач) передає другій стороні(набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або
їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого на-бувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та(або) доглядом довічно
(ст. 744 ЦК).

Характеристика договору довічного утримання: реальний(укладеним з момен-
ту передачі відчужувачем майна у власність набувача), односторонній(після укладення
договору обов’язки виникають тільки у набувача) та оплатний(за отримання у власність
майна набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та(або) доглядом).

Форма договору довічного утримання: письмова, нотаріально посвідчена. Якщо
у власність набувача передається нерухоме майно, цей договір підлягає державній реєст-рації(ст. 745 ЦК).


Істотною  умовою  договору  довічного  утримання  є  умова  про  предмет,  що
включає в себе:
– майно, що передається у власність набувача. У власність набувача може пере-даватися житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме
майно, яке має значну цінність. Оскільки законодавець не визначає імперативно поняття
значної цінності, це питання повинно вирішуватися сторонами за домовленістю. Таким
рухомим майном можуть бути дорогоцінності, колекція живопису, антикварні речі тощо.
– довічне утримання та(або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач.
Вони можуть виражатися у будь-якій формі, встановленій сторонами у договорі(напри-клад, забезпечення житлом, харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, лі-кувальними засобами, періодичними виданнями, прогулянками, належним відпочинком,
надання необхідної допомоги, побутових послуг тощо). При цьому не вимагається, щоб
їх вартість відповідала вартості майна, переданого у власність набувачеві, оскільки вона,
насамперед, залежить від тривалості життя відчужувача. Єдиною умовою є грошова оці-нка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачеві. Вона під-лягає індексації у порядку, встановленому законом(ст. 751 ЦК). Для уникнення в майбу-тньому спорів між відчужувачем і набувачем, у договорі довічного утримання(догляду)
слід визначити всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду(опікуван-ня), якими набувач має забезпечувати відчужувача, їх обсяг, періодичність та якість

Договір дарування– це договір про те, що одна сторона(дарувальник) передає або
зобов’язується передати в майбутньому другій стороні(обдаровуваному) безоплатно майно
(дарунок) у власність.

Характеристика договору дарування: односторонній, реальний або консенсуальний,
безоплатний.


Форма договору дарування. Усно укладається договір дарування предметів особи-стого користування та побутового призначення.
У письмовій формі укладається договір дарування майнового права та договір дару-вання з обов’язком передати дарунок у майбутньому. У разі недодержання письмової фор-ми цей договір є нікчемним. А також договір дарування рухомих речей, які мають особли-ву цінність, Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встано-вить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.
У письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню договір дарування неру-хомої  речі,а  також  договір  дарування  валютних  цінностей  на  суму,  яка  перевищує
п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.


Істотною умовою договору дарування є умова про предмет(дарунок). Дарунком
можуть виступати рухомі речі(в тому числі гроші та цінні папери), нерухомі речі, майнові
права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Договір поставки – це договір про те, що одна сторона(постачальник), яка здійснює  господарську  діяльність,  зобов’язується  передати  у  встановлений  строк (строки) товар у власність другої сторони(покупця) для використання його у господарській або іншій діяльності, не пов’язаній з особистим, сімейним, домашнім чи іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Характеристика договору: двосторонній, консенсуальний, оплатний.

Особливості договору поставки:
1) купівля товару здійснюється з підприємницькою метою(перепродажу, переробки і продажу тощо), а не для особистого, сімейного та іншого подібного використання;
2) сторонами договору виступають суб’єкти господарювання;
3) об’єктом договору є партія товару(опт);
4) розрахунки між контрагентами відбуваються за посередництвом банків і, переважно, у безготівковій формі;
5) момент укладення договору і момент його виконання не співпадають.

Особливості договору поставки:
1) купівля товару здійснюється з підприємницькою метою(перепродажу, переро-бки і продажу тощо), а не для особистого, сімейного та іншого подібного використання;
2) сторонами договору виступають суб’єкти господарювання;
3) об’єктом договору є партія товару(опт);
4) розрахунки між контрагентами відбуваються за посередництвом банків і, пере-важно, у безготівковій формі;
5) момент укладення договору і момент його виконання не співпадають.

Сторони договору поставки: постачальник і покупець– юридичні особи або фі-зичні особи–підприємці.

Об’єкт договору поставки: товар, який є в наявності або буде виготовлений(на-бутий) постачальником в майбутньому.
Істотні умови договору поставки. До них входять предмет, що включає в себе
найменування товару та його кількість. Кількість товару, що продається, встановлюється
в договорі поставки у відповідних одиницях виміру(штуках, тоннах, кубометрах, літрах
тощо) або грошовому вираженні.
Строк є звичайною умовою. Договір поставки може укладатися на1 рік і більше.
Якщо строк у договорі не зазначений, він вважається укладеним на1 рік. Можливий оп-товий продаж товару одноразово або окремими партіями протягом тривалого часу. Стро-ки поставки окремих партій товару в межах дії договору встановлюються сторонами в
договорі з урахуванням необхідності ритмічного надходження товарів та безперебійного
постачання їх споживачам, і можуть становити добу, декаду, місяць, квартал тощо.
Ціна не є істотною умовою цього договору, оскільки, відповідно до ст.ст. 691 і632
ЦК, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов,
вона визначається на основі із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на мо-мент укладення договору.
Під час встановлення ціни договору враховуються особливості поставки. Якщо
передбачається поставка товарів на склад покупця, то в ціну договору включаються тран-спортні витрати і витрати на страхування вантажів. Якщо передбачається поставка това-рів самовивозом, то ціна договору враховує тільки ціну товарів. Ціна в договорі може бу-ти твердою(фіксованою) і плаваючою. У разі використання твердої ціни, в договорі ви-значається конкретна грошова сума, яка не підлягає зміні при оплаті товарів покупцем.
Однак, фіксована ціна в умовах нестабільності гривні є вигідна лише покупцям. Тому по-стачальники, погодившись на фіксовану ціну, часто вимагають100% передоплати, щоб
убезпечити себе від збитків
Плаваючою називається ціна, яка є ринковою в момент виконання договору, тобто
початкова ціна може змінюватись за узгодженим сторонами методом. В такому випадку в
договорі вказуються точні способи її визначення.
Форма договору: письмова.

Договір роздрібної купівлі-продажу.

Договір роздрібної купівлі-продажу – це договір про те, що одна сторона(про-давець), яка здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов’язується пере-дати другій стороні(покупцеві) товар, що звичайно призначається для особистого, до-машнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а по-купець зобов’язується прийняти товар і оплатити його. 
Характеристика договору: двосторонній, реальний або консенсуальний, оплатний. 

Особливості договору роздрібної купівлі-продажу: 
– купівля-продаж здійснюється з метою особистого, домашнього або іншого вико-ристання, а не для підприємницької діяльності; 
– суб’єктний склад договору має ту особливість, що як правило на стороні покуп-ця виступає споживач-фізична особа; 
– економічна  нерівність  контрагентів– роздрібного  підприємця  і  споживача– 
очевидна. З огляду на це, для регулювання їх відносин і забезпечення інтересів покупця
законодавцем розроблена система нормативно-правових актів про захист прав споживача
та створені спеціальні органи для контролю за їх дотриманням; 
– згідно з ч.ч. 4,  5 ст. 698 ЦК умови договору, що обмежують права покупця–
фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про захист
прав споживачів, є нікчемними. Покупець має право на відшкодування збитків, завданих
йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або
торговельній діяльності; 
– договір роздрібної купівлі-продажу є публічним, а також, як правило, договором

приєднання. 

Договір купівлі-продажу
Договір купівлі-продажу – це договір про те, що одна сторона(продавець) передає або зобов’язується передати другій стороні(покупцеві) майно(товар), а покупець
приймає або зобов’язується прийняти цей товар та оплатити його.

Характеристика – двосторонній, консенсуальний, оплатний.

Форма договору купівлі-продажу визначається відповідно до загальних поло-жень про форму правочинів(ст.ст. 205-210 ЦК), а також спеціальними нормами, що регу-люють окремі види договору купівлі–продажу(наприклад, договори поставки, контрак-тації, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу уклада-ються тільки у письмовій формі, а договори роздрібної купівлі-продажу, міни можуть
бути укладені і в усній, і в письмовій формі). Форма договору залежить також і від його
об’єкту. Так, згідно зі ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається
у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Для всіх без
винятку видів договору купівлі-продажу істотною умовою є умова про предмет, що
включає в себе найменування товару та його кількість. Згідно зі ст. 669 ЦК, кількість то-варів у договорі визначається в натуральному(відповідних одиницях виміру) або грошо-вому вираженні. Ця умова вважається узгодженою також у випадку, коли договором
встановлено порядок визначення кількості товару, що підлягає передачі.

Договір  укладається  шляхом  пропозиції  однієї
сторони укласти договір(оферти) і прийняття пропозиції(акцепту) другою стороною.
Пропозицію укласти договір(оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього
договору. При цьому оферта повинна відповідати таким умовам:
– бути адресованою конкретній особі(особам). Реклама або інші пропозиції, адре-совані невизначеному колу осіб, є не офертою, а лише запрошенням до оферти, якщо ін-ше не вказано у рекламі або інших пропозиціях;
– містити істотні умови договору;
– виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття.
Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її
одержання адресатом. Вона не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо
інше не вказане у самій пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона бу-ла зроблена.
Щодо відповіді особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийн-яття(акцепту), то до неї висуваються такі вимоги:
– вона повинна бути вчасною;
– вона повинна бути повною;
– вона повинна бути безумовною.
Стосовно вимоги про належний строк надання відповіді, то ним вважається строк,
визначений в оферті. Якщо ж такий строк офертою не визначений, то застосовується таке
правило: договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила
про її прийняття(якщо оферта була усною) або коли особа, яка зробила пропозицію, одер-жала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо
цей строк не встановлений, – протягом нормально необхідного для цього часу(якщо офер-та зроблена письмово). Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержа-но із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов’язань.
Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але
одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від
відповідних зобов’язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено про-позицію, про одержання відповіді із запізненням. Відповідь, одержана із запізненням, є но-вою офертою. Однак, за згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважатися
укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір бу-ло відправлено та(або) одержано із запізненням.
Щодо повноти акцепту, то ця вимога означає, що акцептант приймає усі істотні умови
майбутнього договору, визначені оферентом. Вимога про безумовність означає прийняття
пропозиції без будь-яких застережень. Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж бу-ло запропоновано, умовах є відмовою від одержаної оферти і водночас новою офертою.
Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийнят-тя, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в
момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.
Водночас, у ЦК передбачено можливість особи здійснити акцепт не лише в усній
або письмовій формі, а й шляхом вчинення дії, спрямованої на виконання договору. Так,
відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у
межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов дого-вору(відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму
грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції,
якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 

 публічним є договір, в якому одна сторона– підприємець
взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг
кожному, хто до неї звернеться. Підприємець не має права відмовитися від укладення
публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних
товарів(робіт, послуг), а у разі необґрунтованої відмови від укладення публічного дого-вору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів,
крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. При цьому, підприємець не має права
247
надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного догово-ру, якщо інше не встановлено законом.
До публічних договорів належать договір роздрібної купівлі-продажу, договір по-бутового підряду, договір прокату, договір банківського вкладу, стороною якого виступає
фізична особа, договір перевезення пасажирів транспортом загального користування то-що. Для усіх цих договорів характерним є те, що однією стороною виступає суб’єкт під-приємницької діяльності, а другою– фізична особа-споживач.
Договором приєднання, відповідно до ст. 634 ЦК, є договір, умови якого встановле-ні однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений
лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сто-рона не може запропонувати свої умови договору. Оскільки такий договір ставить одну сто-рону у завідомо виграшне становище, закон передбачає додаткові гарантії інтересів сторони,
що приєднується: договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторо-ни, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір
виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов’язання або міс-тить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася,
має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї
можливості брати участь у визначенні умов договору. Ці гарантії не розповсюджуються на
випадки, коли стороною, що приєдналася виступає субєкт підприємницької діяльності: сто-рона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні вимог, про зміну чи
розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася(субєкт підприємницької
діяльності), знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору. До догово-рів приєднання належать договір прокату, договір побутового підряду, а також в більшості
випадків банківські договори, договір страхування, договір постачання енергетичними та ін-шими ресурсами через приєднану мережу. 

договір– це домовленість двох і більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язкі

Так, за спрямованістю їх можна поділити на:
– договори про передачу майна у власність(купівля-продаж, дарування, рента,
вічне утримання);
– договори про передачу майна у користування(оренда, найм житла, позичка);
– договори  про  виконання  робіт(підряд,  договір  на  виконання  науково-
слідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт);
– договори  про  надання  послуг(доручення,  комісія,  страхування,  зберігання,
равління майном, транспортні договори);
– договори у фінансовій сфері(позика, кредит, договір банківського вкладу, до-
ір банківського рахунку, договір факторингу);
– договори у сфері інтелектуальної діяльності(авторський договір, договори з
редачі суміжних прав, патентно-ліцензійні договори, договір про передачу ноу-хау,
овір комерційної концесії);
– договори про спільну діяльність(договір простого товариства);
За розподілом обовязків між сторонами:
– односторонні, в яких одна сторона бере на себе обов’язок перед другою сторо-
ю вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом
моги без виникнення зустрічного обов’язку(до таких договорів належить, наприклад,
овір позики);
– двосторонні, в яких правами та обов’язками наділені обидві сторони(напри-
д, договір підряду);
– багатосторонні, що укладаються більш, ніж двома сторонами, кожна з яких має
права та обов’язки(може бути договір лізингу, договір простого товариства).
За моментом укладення:
– реальні, що вважаються укладеними з моменту здійснення виконання, в т.ч. пе-
дачі певного майна(до таких належать договори перевезення, зберігання);
– консенсуальні, що вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами
ди щодо всіх істотних умов(наприклад, договір поставки);
За наявністю зустрічного відшкодування:
– оплатні, в яких зустрічне відшкодування присутнє(наприклад, договір лізингу,
овір довічного утримання);
– безоплатні, в яких зустрічне відшкодування відсутнє(договір позички, дару-
ння, може бути договір доручення).
Згідно зі ст. 626 ЦК договір вважається оплатним, якщо інше не встановлено за-
ном, самим договором або не випливає з його суті.
За одержувачем вигоди від виконання:
– договори, укладені на користь контрагентів;
– договори, укладені на користь третьої особи(ст. 636 ЦК).
Залежно від послідовності(етапності) досягнення цілей, які ставлять перед со-
ю сторони, вступаючи у договірні зв’язки:
– основні;
– попередні (ст. 635 ЦК).
У класифікації договорів, особливе місце посідають публічні договори і договори
иєднання. 

Юридичною підставою цивільно-правової відповідальності є закон, а фактичною — вчинення цивільного правопорушення. Тому особа підлягає цивільно-правовій відповідальності за наявності сукупності умов, які утворюють склад цивільного правопорушення.

Підставами цивільно-правової відповідальності є:

• протиправність поведінки (дія чи бездіяльність);

• наявність майнової та (або) моральної шкоди;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою;

• вина особи, яка заподіяла шкоду.

Під цивільно-правовою відповідальністю розуміють невигідні наслідки майнового характеру, які настають для осіб, що допустили цивільні правопорушення. Цивільно-правова відповідальність завжди має майновий характер
Вона може виступати у формі відшкодування збитків, сплати штрафу, пені, неустойки, втрати завдатку.

Договірна відповідальність має місце, коли одна зі сторін не виконала чи неналежно виконала умови договору. Міри договірної відповідальності можуть бути передбачені як законом, так і безпосередньо договором.

Недоговірна або деліктна відповідальність випливає безпосередньо із правопорушення і за відсутності укладеного між порушником і потерпілим договором.

2. Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов'язання, застосовують часткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із учасників зобов'язання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Якщо обов'язок не буде виконано в повному обсязі одним із боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того моменту, поки їх обов'язок не буде виконано повністю. Виконання обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право пред'явити регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржникові, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце у разі, якщо її прямо передбачено в законі чи договорі, вона не може перевищувати обсягу повної відповідальності. Наприклад, неможливо відшкодувати шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років внаслідок відсутності власного майна, відповідальність несуть його батьки, усиновителі або піклувальники. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу основному боржникові. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього у розумний строк відповідь на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка понесла субсидіарну відповідальність, має право у випадках, передбачених законом пред'являти регресну вимогу до особи, в інтересах якої вона понесла відповідальність.

3. Залежно від обсягу відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом, цивільно-правова відповідальність настає в повному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Однак, у силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність. Наприклад, у договорах перевезення відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу, багажу, пошти встановлюється у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 924 ЦК). Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення у договорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст. 624 ЦК). У певних випадках законом може бути передбачено застосування підвищеної цивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Наприклад, у разі визнання недійсним правочину, який учинено під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст. 231 ЦК).

Завдаток. Завдаток належить до найдавніших видів забезпечення виконання зо-бов’язання. Відповідно до ст. 570 ЦК завдаток– це грошова сума або рухоме майно, що
видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на
підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
Отже, можна стверджувати що існування такі функцій завдатку:
1) платіжної, оскільки завдаток передається в рахунок належних іншій стороні
платежів;
2) підтверджувальної, яка полягає у тому, що передача завдатку є доказом укла-дення основного договору;
3) забезпечувальної, яка зводиться до стимулювання боржника до належного ви-конання основного зобов’язання.
Зазвичай завдатком забезпечуються виконання зобов’язань з участю громадян при
укладенні  договорів  купівлі-продажу  житлових  будинків,  квартир,  найму  житлового
приміщення. У ст. 571 ЦК передбачено правові наслідки порушення або припинення зо-бов’язання, забезпеченого завдатком, а саме: 1) якщо невиконання чи неналежне вико-нання зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; 2) якщо
порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржни-кові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості, так званий
подвійний завдаток;3) сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати дру-гій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір(вартість) завдатку, якщо інше
не встановлено договором; 4) у разі припинення зобов’язання до початку його виконання
або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
Завдаток необхідно відрізняти від авансу.

Застава. Застава– це вид(спосіб) забезпечення виконання зобов’язання, внаслідок якого кредитор(заставодержатель) має право у разі невиконання боржником(заста-водавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заста-вленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не
встановлено законом(право застави).
Предметом застави, відповідно до ст. 576 ЦК, може бути будь-яке майно(зокре-ма річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке мо-же бути звернене стягнення. В заставу можна передавати і очікуване майно, яке заставо-давець набуде після виникнення застави(майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Права заставодержателя(права застави) на річ, яка є предметом застави, поширю-ється на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Крім того, у випадках,
встановлених договором, право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи,
одержані від використання заставленого майна.
У випадках, встановлених договором або законом, здійснюється оцінка предмета
застави заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що скла-лися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави
не встановлений договором або законом.
Відповідно до Закону України«Про заставу» застава може виникати на підставі
закону або договору. Цивільний кодекс доповнює перелік підстав виникнення застави ще
однією– рішенням суду(ч. 1 ст. 574). До застави, яка виникає на підставі закону, засто-совуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не
встановлено законом.
Договір застави укладається в письмовій формі. У договорі застави визначаються
суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, подається опис
предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановле-них законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до абз. 3
п. 91 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України посвідчення
договорів застави(іпотеки) нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням цього
майна або місцезнаходженням іпотекодержателя або іпотекодавця, космічних об’єктів–
за місцем їх реєстрації.
Згідно із ст. 14 Закону України«Про заставу» недотримання вимог щодо форми
договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору
з наслідками, передбаченими законодавством України.
Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації в Єдиному реєстрі забо-рон відчуження об’єктів нерухомого майна