Переривання та зупинення позовної давності. Правові наслідки спливу позовної давності.

Перебіг позовної давності зупиняється: • якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); • у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; • у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини та ін. Перебіг позовної давності продовжується від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, з урахуванням часу, що минув, до його зупинення. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців (ст. 265 ЦК України) Згідно зі ст.264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається: 1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо); 2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників; 3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається без розгляду і не перериває позовну давність (ст.265 ЦК). Проте якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без Розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо ж частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців (ч.2 ст.265 ЦК). Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права.

Позовна давність: поняття та види. Початок перебігу позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 

Цивільне законодавство України у зв’язку із багатоманітністю суб’єктного складу цивільного права, різноманітністю цивільних правовідносин встановлює позовну давність різної тривалості: 

1) загальна позовна давність (ст. 257 ЦК) – три роки; цей строк розповсюджується на всі правовідносини, окрім тих, що до яких встановлені спеціальні строки; 

2) спеціальна позовна давність (ст. 258 ЦК) – встановлюється щодо окремих видів правовідносин, які чітко визначені у законі. Вона знову ж таки, поділяється на дві підгрупи– скорочену позовну давність, тривалість якої становить менше трьох років, та більш тривалу(підвищену), тривалість якої перевищує три роки. 

Отже, згідно із ч. 2 ст. 258 ЦК, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 

– про стягнення неустойки(штрафу, пені); 

– про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації; 

– про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності(ст. 362 ЦК); 

– у зв’язку з недоліками проданого товару(ст. 681 ЦК); 

– про розірвання договору дарування(ст. 728 ЦК); 

– у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти(ст. 925 ЦК); 

– про оскарження дій виконавця заповіту(ст. 1293 ЦК). 

У ч. 3 та 4 ст. 258 ЦК зазначено, що позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману та позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. 

Поняття, види та форма довіреності.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підкорюється правилам ЦК України, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладено у Законі України "Про нотаріат".

Довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків); при видачі довіреності при передорученні тощо.

Довіреність може бути засвідчена як нотаріусами державних нотаріальних контор, так і приватними нотаріусами, що мають відповідне свідчення про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Згідно з ч. 2 ст. 245 довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Поняття та види представництва.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона(представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі: 

1) договору; в юридичній літературі представництво, яке виникає на підставі договору, називають добровільним(договірним), оскільки воно засноване на волевиявленні особи, яку представляють, яке виражене у відповідному правочині. Класичним договором про представництво є договір доручення, якому присвячена глава 68 ЦК. 

2) закону; в юридичній літературі представництво, яке виникає на підставі закону, називають обов’язковим(законним), оскільки його виникнення не залежить від волі особи, яку представляють, та представника, має для них обов’язковий характер і вини-кає у випадках та в межах, чітко передбачених законодавством. У ст. 242 ЦК, де йдеться про випадки представництва за законом, конкретно вказується тільки на два випадки представництва. По-перше, це представництво батьками(усиновлювачами) своїх малолітніх дітей(ч. 1 ст. 242 ЦК). По-друге, це представництво опікунами їхніх підопічних

– малолітніх дітей та фізичних осіб, визнаних недієздатними(ч. 2 ст. 242 ЦК). Цей перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 3 цієї ж статті ЦК міститься вказівка на те, що законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. На-приклад, відповідно до ч. 4 ст. 256-2 СК усиновлювачі є законними представниками всиновлених і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники. 

Доцільно поняття«повноваження» розглядати як можливість або суб’єктивне право представника діяти від імені особи, яку він представляє, а також як чинник, що визначає зміст і межі такої дії. Цивільний кодекс передбачає правові наслідки вчинення представником правочинів з перевищенням повноважень. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представни-ком з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. 

Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язок з моменту вчинення цього правочину. 

Правові наслідки недійсності правочину.

Існують такі види наслідків недійсності правочинів:

1) юридичні наслідки випливають з факту вчинення недійсного правочину і полягають у ненастанні юридичних наслідків, які прагнули досягнути сторони. Вони обмежуються лише постановкою питання про недійсність правочину. Це пов’язано з тим, що недійсний правочин не може породити інших правових наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю(ч. 1 ст. 216 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним з моменту вчинення і не породжує для його сторін цивільні права та обов’язки. Оспорюваний правочин хоча і породжує в момент вчинення правові наслідки, проте після його оспорення зацікавленою особою і визнання недійсним судом, він є недійсним і нічим не відрізняється від нікчемного. 

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється(ст. 236 ЦК).  Невідповідність окремої частини правочину вимогам закону не має наслідком не-дійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо допускається відокремлення цієї частини від інших частин правочину і є можливість припустити, що він був би вчинений сторонами і без включення до нього недійсної частини. 

2) майнові наслідки недійсності правочинів породжують такі два юридичних фа-кти, як вчинення недійсного правочину та виконання його хоча б однією стороною повні-стю чи частково. Такі правові наслідки називаються майновими, оскільки визначають юридичну долю переданого за недісним правочином майна. 

Відповідно  до  ч. 1  ст. 216  ЦК  у  разі  недійсності  правочину  кожна  із  сторін  зо-бов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що оде-ржано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такий наслідок недійсності вчиненого правочину в науці цивільного права називається двосторонньою реституцію. 

Умови дійсності правочину.

Відповідно до ст. 203 ЦК правочин повинен відповідати таким умовам дійсності: 

1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 

4. правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що

обумовлені ним; 

6) правочин, що вчиняється батьками(усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Форми правочинів.

     Стаття 208 ЦК України   визначає  правочини,  які 
належить  вчиняти  у письмовій формі:  1) правочини між юридичними 
особами;  2)  правочини  між  фізичною  та  юридичною  особою;  3) 
правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять 
і  більше  разів  розмір   неоподатковуваного   мінімуму   доходів 
громадян;   4)  інші  правочини,  щодо  яких  законом  встановлена 
письмова форма. 

Поняття і види правочинів.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків

За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами(наприклад, складання заповіту, оголошення конкурсу тощо). 

Двосторонні та багатосторонні правочини називаються договорами. Дво- чи багатостороннім правочином є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків двох або більше сторін. Як приклад двостороннього правочину– договір купівлі-продажу. Багатостороннім правочином є, наприклад, договір про сумісну діяльність, укладений між трьома або більше сторонами. 

За моментом настання цивільних прав та обов’язків правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Для вчинення консенсуального правочину достатньо лише досягнення між сторонами згоди стосовно усіх істотних умов. Так, досягнення згоди між продавцем і покупцем стосовно істотних умов за договором купівлі-продажу покладає на продавця обов’язок передати річ покупцю, а останній зобов’язується сплатити за неї визначену суму грошей. Для вчинення реального правочину, на відміну від консенсуально-го, досягнення згоди стосовно істотних умов є недостатньо. Сторони також зобов’язані вчинити фактичні дії(передати майно), лише після чого такий правочин буде вчиненим. Наприклад, за договором позики права та обов’язки між його сторонами виникають лише з моменту передачі речі. До такої передачі речі сторони не можуть вимагати один від одного примусового виконання такого договору, не дивлячись на досягнення згоди відносно всіх істотних умов. 

За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безоплатні. У платних правочинах дії сторін носять майновий інтерес: дії одної сторони відповідає обов’язок іншої вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. Наприклад, за дого-вором купівлі-продажу обов’язок продавця передати річ покупцю у власність тягне за собою обов’язок останнього сплатити за нього визначену суму грошей. В свою чергу за безоплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин носить майновий інтерес лише для однієї сторони. Так, за договором дарування майновий інтерес має лише обдарований, який отримує від дарувальника майно у власність безоплатно. 

За строковістю правочини можна класифікувати на строкові та безстрокові. Строкові характеризуються наявністю строків дії цивільних прав та обов’язків сторін(наприклад, договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). В безстрокових право-чинах не вказується термін чинності правочину(той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк). 

Цінні папери. Цінним папером відповідно до ст. 194 ЦК є документ встановленої
форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила(видала), та власником і передбачає
виконання зобов’язань у відповідності з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
У Законі України«Про цінні папери і фондовий ринок» та ст. 163 Господарського
кодексу дається аналогічне визначення цінного паперу.
Сутність цінних паперів розкривається у їх функціях, важливими з яких є: перерозподіл грошових коштів сфері економіки; надання їх власникам певних додаткових прав; забезпечення отримання доходу на капітал, та можливості його повернення. Таким чином, сутність цінного паперу полягає в особливому правовому зв’язку, між правом на цінний папір і правом з цінного паперу.
До ознак, які притаманні цінним паперам, належать:
а) оборотоздатність як результат спроможності бути об’єктом цивільних прав;
б) майновий  характер,  оскільки  засвідчується  майнове  право,  право  власності,
право володіння або інші майнові права;
в) необхідність пред’явлення для реалізації майнового права, засвідченого в ньому;
г) можливість передавати засвідчені майнові права іншим особам.

Види цінних паперів, їх правовий режим визначаються ст.ст. 194-198 ЦК. Зокрема,
згідно зі ст. 195 ЦК цінні папери можуть бути: пайові, які засвідчують участь у статутному капіталі; боргові– засвідчують відносини позики; похідні– засвідчують право на
придбання чи продаж протягом строку, встановленому договором цінних паперів або то-варних ресурсів; товаророзпорядчі– надають право розпоряджатися майном, вказаним у
документах. Законом України«Про цінні папери і фондовий ринок»,крім перерахованих,
передбачається ще такі цінні папери: іпотечні– засвідчують право власника на отриман-ня від емітента належних їм коштів; приватизаційні– посвідчують право власника на бе-зоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, держа-вного житлового фонду, земельного фонду.
Класифікація цінних паперів можлива за різними підставами. В юридичній літера-турі зустрічаються різні кваліфікаційні чинники. Закон України«Про цінні папери і фон-довий ринок» цілком коректно і у відповідності з сучасними потребами економіки кла-сифікує цінні папери:
а) за порядком розміщення– емісійні, неемісійні;
б) за формою існування– документарні, без документарні;
в) за формою випуску– на пред’явника, іменні, ордерні.
В Україні в цивільному обігу перебувають такі види цінних паперів: акції, обліга-ції, векселі, казначейські зобов’язання, приватизаційні папери, ощадні сертифікати, іпо-течні сертифікати тощо.
Крім того, існують такі цінні папери, які передбачені іншими нормативними акта-ми: коносамент, чеки, бони, складські свідоцтва. 

Речі як об’єкти цивільних прав. Класифікація речей.

До об’єктів цивільних прав ст. 177 ЦК відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага.

Особливості правового режиму речей лягли в основу класифікації речей. З урахуванням цього в цивільному законодавстві виділяють наступні групи речей: нерухомі та рухомі речі; індивідуально визначені речі та родові; речі подільні та неподільні; головні та приналежності; речі споживні та неспоживні; складні речі та складові частини ре-чі; продукція, плоди та доходи, гроші, валютні цінності та цінні папери; роботи, послу-ги; нематеріальні блага. 

В якості особливого об’єкту цивільних прав у ст. 180 ЦК вказані тварини. На них розповсюджується правовий режим речей, крім випадків встановлених законом.

Нерухомі та рухомі речі. В основі поділу речей на нерухомі та рухомі є наявність або відсутність такої природної властивості речі як можливість її переміщення у просторі.  Правовий режим нерухомості характеризується ускладненою оборотоздатністю, оскільки потребує здійснення певних процедур, пов’язаних з нотаріальним посвідченням: реєстраці-єю права власності та правочинів з нерухомістю. 

Речі подільні та неподільні. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку, відповідно, не можна поділити без втрати її цільового призначення(ст. 183 ЦК). 

Головна річ і приналежність. Наявність такої групи речей продиктовано існу-ванням таких умов, за яких дві або декілька речей пов’язані загальним господарським призначенням. Загальне господарське призначення полягає в тому, що разом вони вико-ристовуються для досягнення єдиної мети. Але одна річ виконує основну функцію в досягненні певної мети, а інша має допоміжний характер. Правове значення поділу речей на головну та приналежність полягає у визначенні правового режиму приналежності, згідно з яким приналежність слідує за головною річчю. Це загальне правило, згідно з яким за договором передається головна річ, а з нею передається і приналежність без встановлення окремого обов’язку щодо цієї дії. Але ця норма є диспозитивною, оскільки припускає можливість змінити комплектацію шляхом спеціальної вказівки відносно того, які саме речі мають бути передані за договором– тільки головна річ або з приналежністю. 

Господарські товариства як юридичні особи

Господарським товариством є юридична особа, статутний(складений) капітал
якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені
у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додат-ковою відповідальністю, акціонерного товариства.

 http://courses.prometheus.org.ua/courses/Prometheus/LAW102/2016_T1/courseware/b3bfb0e0532c48b2b4e691fc38d3175c/a92720aaed4d48b18a50d333f0cc6bb5/

Цивільна право- і дієздатність юридичної особи. Органи юридичної особи.

Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб'єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи- це юридична конструкція, що створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. 

У відносинах із третіми особами орган виступає від її імені і зобов'язаний діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень щодо представництва (ч. З ст. 94 ЦК). До представників закон відносить і членів органу юридичної особи (ч. 4 ст. 94).

Органи юридичної особи можуть бути:

за складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноосібними (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обираються, одноосібні - призначаються;

за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю2, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може або правління акціонерного товариства - колегіальний виконавчий орган, або одноосібний виконавчий орган.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. За загальним правилом, органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. В акціонерних товариствах може до того ж бути створена наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства (ч. 1 ст. 160 ЦК). Таким чином, наглядова рада - це орган, який поєднує в собі і управлінські, і контрольні функції. Створення наглядової ради є обов'язковим в акціонерних товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше. 

Види та організаційно-правові форми юридичних осіб.

Відповідно до законодавства юридичні особи можна поділити на види за певними критеріями: 

1) залежно від порядку створення на: 

– юридичні особи приватного права – створюються за ініціативою фізичних осіб на підставі правочину з метою участі в різного роду правовідносинах та діють на підставі установчих документів і підлягають державній реєстрації; 

– юридичні особи публічного права – створюються розпорядчим актом органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; 

2) залежно від форми створення юридичної особи на: 

– товариство – це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі; 

– установа – це організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання(виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливостіправового статусу окремих видів установ встановлюються законом; 

– інші форми встановлені законом; 

3) залежно від мети діяльності на: 

– підприємницькі товариства– товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками(під-приємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства(повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповіда-льністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи; 

– непідприємницькі товариства – є товариства, які не мають на меті одержання

прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу

окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом; 

4) залежно від форм власності на: 

– приватні– основане на власності фізичної особи; 

– колективні– основане на власності трудового колективу підприємства; 

– державні– основане на державній власності, в тому числі казенне підприємство; 

- комунальні– основані на власності відповідних територіальних громад або на власності відповідних органів місцевого самоврядування; 

- змішані або спільні підприємства– основані на базі об’єднання майна різних

власників(на власності юридичних осіб, фізичних осіб, держав); 

5) залежно від суб’єктивного складу та територіальної належності на: 

– юридичні особи створені та зареєстровані на території України(українські); 

– юридичні особи створені та зареєстровані на території іноземної держави(іно-земні); 

– підприємства з часткою іноземного капіталу: 

а) підприємства з іноземними інвестиціями(іноземні інвестиції становлять не ме-нше10% в статутному капіталі); 

б) всі інші види юридичних осіб(підприємств) з часткою іноземного капіталу; 

– міжнародні організації та об’єднання; 

6)залежно від способу утворення(заснування) та формування статутного фонду

в Україні на: 

– унітарні – створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того

майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки(паї), за-тверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним при-значається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприєм-ства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, 

релігійної організації або на приватній власності засновника; 

– корпоративні – утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням(договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників(учасників), їх спільного управління справами, на ос-нові корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засно-вників(учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є коо-перативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товарис-тва, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб; 

На засадах добровільного об’єднання своєї виробничої, наукової, комерційної та інших видів діяльності юридичні особи, якщо це не суперечить антимонопольному зако-нодавству, мають право об’єднуватися в: 

а) асоціацію; нею є договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації вироб-ництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоці-ації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. 

Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств – учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх ін-тереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями; 

б) корпорацію; це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробни-чих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними

окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників ор-ганам управління корпорації; 

в) консорціум– тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його

учасниками певної спільної господарської мети(реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його на-діляють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програ-ми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. 

У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність; 

г) концерн; ним визнається статутне об’єднання підприємств, а також інших орга-нізацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фі-нансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не мо-жуть бути одночасно учасниками іншого концерну. 

д) інші обєднанння, створені за галузевим, територіальним або іншим принципами. 

Об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об’єднання підприємств утво-рюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповід-но  до  ГК  та  інших  законів  мають  право  утворювати  об’єднання  підприємств.  В об’єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством ін-ших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав. 

Об’єднання  підприємств  утворюються  на  невизначений  строк  або  як  тимчасові об’єднання. Об’єднання підприємств є юридичною особою. Державна реєстрація цього ви-ду  підприємств  здійснюється  відповідно  ГК.  Господарські  об’єднання  діють  на  основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками. 

Підприємства– учасники  об’єднання  підприємств  зберігають  статус  юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються по-ложення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Під-приємство,  яке  входить  до  складу  державного  або  комунального  господарського об’єднання, не має права без згоди об’єднання виходити з його складу, а також об’єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання та прийма-ти рішення про припинення своєї діяльності. 

Рішення  про  утворення  об’єднання  підприємств(установчий  договір) та  статут об’єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством. 

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік юридичні особи(підприємства) поділяються на: 

– малі підприємства– підприємства(незалежно від форми власності), в яких серед-ньооблікова чисельність працюючих за звітний(фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти

осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції(робіт, послуг) за цей період не пере-вищує сімдесяти мільйонів гривень; 

– середні підприємства– підприємства, які не визнаються ні великими ні малими відносяться до середніх; 

– великі підприємства– визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельністьпрацюючих за звітний(фінансовий) рік перевищує двісті пятдесят осіб, а обсяг валового дохо-ду від реалізації продукції(робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень. 

Поняття юридичної особи. Створення юридичної особи.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об’єднання осіб та(або) майна. 

Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. 

Так, відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Критерієм поділу виступає порядок створення, а саме в основі виникнення юридичної особи публічного права лежить розпорядчий спосіб, тоді як юридична особа приватного права створюється шляхом вільного волевиявлення фізичних чи юридичних осіб. Зокрема, різна юридична природа актів, на підставі яких створюються зазначені юридичні особи. Статтею 81 визначено, що юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 Цивільного кодексу (для товариства установчими документами є статут або засновницький договір, для установи – індивідуальний або спільний установчий акт). Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Відповідно різним є і законодавство, яким регулюється порядок створення таких юридичних осіб. Тобто юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій (наприклад, міністерства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади). Тоді як юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах з метою участі у цивільному обігу.

Оголошення фізичної особи померлою: підстави, порядок та правові наслідки.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою з наступних підстав: 

– якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років; 

– якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців; 

– за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру– протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної вна-слідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; 

– фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголо-шена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. 

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. 

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою: 

1) відкриття спадщини; проте, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини. 

2) припинення шлюбу; 

3) припинення правовідносин з участю цієї особи: 

– представництва за довіреностями, виданими особою, яка оголошена померлою, а також на її ім’я(ст. 248 ЦК); 

– зобов’язання із договору доручення, якщо однією із сторін є особа, яка оголошена померлою(ст. 1008 ЦК); 

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що по-становив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою. 

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою: підстави, порядок та правові наслідки.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце пе-ребування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року. 

Правові наслідки визнання фізичної безвісно відсутньою: 

1) встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, 

а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

2) право другого з подружжя розірвати шлюб в односторонньому порядку в органах РАЦС; 

3) припинення правовідносин з участю цієї особи: 

– представництва за довіреностями, виданими особою, яка визнана безвісно відсут-ньою, а також на її ім’я(ст. 248 ЦК); 

– зобов’язання із договору доручення, якщо однією із сторін є особа, яка визнана безвісно відсутньою(ст. 1008 ЦК); 

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. 

Визнання фізичної особи недієздатною: підстави, порядок та правові наслідки.

Підставою для визнання фізичної особи недієздатною за ст. 39 ЦК є хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та(або) керувати ними. 

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішен-ня суду про це. Проте, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання не-дійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. 

Порядок визнання фізично особи обмежено дієздатною та недієздатною встановлюється ЦПК. 

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною: 

1) встановлення опіки над недієздатною фізичною особою; 

2) припинення правовідносин з участю цієї особи: 

– представництва за довіреностями, виданими особою, яка визнана недієздатною, 

а також на її ім’я(ст. 248 ЦК); 

– зобов’язання із договору доручення, якщо однією із сторін є особа, яка визнана

недієздатною(ст. 1008 ЦК); 

– зобов’язання щодо страхування цивільної відповідальності фізичної особи, яка

визнана судом недієздатною(ст. 996 ЦК). 

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Всі правочини від її імені вчиняє опікун. 

Відповідно до ст. 42 ЦК за заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє

опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. 

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.

Обмеження дієздатності фізичної особи– це звуження її обсягу на підставі рі-шення суду у випадках, передбачених Цивільним кодексом. 

У ст. 36 ЦК законодавець передбачає дві групи підстав обмеження дієздатності фізичної особи:

1) ті, які не залежать від волі особи– психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та(або) керувати ними; 

2) ті, які залежать від волі особи– зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними ре-човинами тощо, за умови, що тим самим особа ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. 

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. 

Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи: 

1) над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування(ст. 37 ЦК); 

2) припинення правовідносин з участю цієї особи: 

– представництва за довіреностями, виданими особою, цивільна дієздатність якої обмежена, а також на її ім’я(п.п. 6, 7 ч. 1 ст. 248 ЦК) 

– договору доручення, якщо однією із сторін є особа цивільна дієздатність якої обмежена(ст. 1008 ЦК). 

У ст. 37 ЦК законодавець визначає обсяг дієздатності фізичної особи, обмеженої в цивільній дієздатності: 

– можливість самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини; 

– можливість вчинення за згодою піклувальника правочинів щодо розпорядження майном та інших правочинів, що виходять за межі дрібних побутових; 

– можливість самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними за наявності письмового дозволу піклувальника. В іншому випадку одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. 

Часткова і неповна цивільна дієздатність фізичної особи.

Обсяг часткової дієздатності малолітньої особи відповідно до ст. 31 ЦК становлять:
– можливість самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
– можливість самостійно здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Із змісту ст. 31 ЦК можна виділити такі ознаки дрібного побутового правочину:
1) спрямованість правочину на задоволення побутових потреб малолітньої особи;
2) відповідність правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітньої особи;
3) невисока вартість предмета правочину.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду, тобто така особа
не є деліктоздатною.

Неповнолітня особа має право вчиняти такі ж правочини, як і малолітня особа.
Крім того, вона має право:
– самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами.
Однак, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника,
органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоря-джатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права;
– здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом(як особисті немайнові, так і майнові);
– бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом
або установчими документами юридичної особи(наприклад, ст. 8 Закон України «Про
сільськогосподарську  кооперацію  членом сільськогосподарських  кооперативів  можуть
бути фізичні особи, які досягли віку 16 років; ст. 4 Закон України Про молодіжні та дитя-чі громадські організації» передбачає право фізичних осіб, які досягли15-річного віку
бути засновниками молодіжних та дитячих громадських організацій).
– самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися
вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо грошові кошти на ім’я неповнолітньої особи внесені у фінансову установу повністю або частково іншими особами, то неповнолітня особа може розпоряджатися ними лише за зго-дою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Усі інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків(усиновлювачів) або
піклувальників. За загальним правилом така згода може бути надана в усній формі, крім згоди для вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна. Для цих правочинів законом вимагається письмова і нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Повна цивільна дієздатність фізичної особи. Надання повної цивільної дієздатності.

З досягненням повноліття (18 років) фізична особа набуває повної цивільної дієздатності. Підставою для автоматичного набуття фізичною особою повної цивільної дієздатності є також реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. Набута таким чином цивільна дієздатність зберігається у разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття та визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи. Право особи на шлюб та його реалізація регулюється нормами Сімейного кодексу. 

Від набуття фізичною особою, яка не досягла повноліття, цивільної дієздатності уповному обсязі, слід відрізняти випадки емансипації(від латинськогоemansipatio – звільнення) – надання особі повної цивільної дієздатності. На відміну від набуття, надання повної цивільної дієздатності залежить від рішення органів публічної влади для виник-нення у фізичної особи повної цивільної дієздатності. 

Відповідно до ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана, якщо: 

1) фізична  особа  досягла  шістнадцяти  років  і  працює  за  трудовим  договором; 
2) неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини; 
3) фізична особа досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. 

У перших двох випа-дках повна цивільна дієздатність надається фізичній особі на підставі рішення органу опіки та піклування(за наявності письмової згоди батьків(усиновлювачів) або піклувальників) або рішення суду(у разі відсутності згоди батьків(усиновлювачів) або піклувальників). В останньому випадку підставою надання повної цивільної дієздатності фізи-ній особі є факт її державної реєстрації як підприємця(за наявності письмової згоди батьків(усиновлювачів), піклувальників або органу опіки та піклування).