Суб’єкти виконання зобов’язань.

Зобов'язання має виконуватися належними сторонами, якими виступають божник та кредитор. Внаслідок чіткої персоніфікації сторін у зобов'язальних правовідносинах цивільним законодавством передбачається, що боржник повинен виконати свій обов'язок, а кредитор відповідно прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ст. 527 ЦК).

Отже, порядок заміни кредитора можна поділити на три групи: шляхом відступ-лення права вимоги(цесія), внаслідок правонаступництва, внаслідок суброгації. 

Таким чином, слід розрізняти загальне поняття заміни кредитора у зобов’язанні і

цесію– як окрему підставу такої заміни, яка полягає переданні кредитором своїх прав за

зобов’язанням іншій особі. 

Хоча заміна кредитора можлива з різних підстав, але найбільш важливою з них

залишається цесія. 

Цесія– це уступка кредитором права вимоги за зобов’язанням іншій особі, що здійс-нюється за допомогою правочину. Для заміни кредитора у зобов’язанні не потрібна згода

боржника. Мотиви заміни кредитора шляхом відступлення права вимоги значення не мають. 

Як вищезазначалося, підставами для заміни кредитора, окрім цесії, є також право-наступництво і суброгація. Правонаступництво може бути як універсальним(наприклад, 

спадкування за загальними правилами), так і сингулярними, тобто частковими(напри-клад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб). 

Заміна кредитора внаслідок суброгації має місце у двох випадках: при виконанні

обов’язку боржника поручителем або заставодавцем(майновим поручителем) та при ви-конанні обов’язку боржника третьою особою. 

Іншим випадком заміни осіб у зобов’язанні є переведення боргу. На відміну від

цесії, тут має місце заміна зобов’язаної сторони. Заміна боржника має місце лише за зго-дою кредитора, якщо інше не передбачене законом, оскільки платоспроможність борж-ника, його майновий стан не є байдужими кредитору. 

Форма правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні визначається в такому ж

порядку, що і форма правочину щодо заміни кредитора, а саме: правочин про заміну вчи-няється у такій самій формі, що й той, на підставі якого виникло зобов’язання. 

Принципи виконання зобов’язань.

Важливе значення має також принцип реального виконання. В умовах ринкової економіки висловлювали думку, що названий принцип втратив свою актуальність, оскільки учасники правовідносин замість виконання зобов’язання в натурі можуть вимагати відшкодування збитків. Але, власне, названий принцип підкреслює недопустимість замі-ни грошовою компенсацією реального виконання обов’язку. Адже для громадян та орга-нізацій інтерес представляє виконання зобов’язань іншою стороною– передача майна, 
надання послуг та ін. Тобто, власне, з приводу досягнення цілей вони і вступають у зо-бов’язальні відносини(В.М. Коссак). 
Таким чином, можна вести мову про реальне і належне виконання зобов’язань як основні принципи виконання зобов’язань. Разом з тим в юридичній літературі триває дискусія щодо співвідношення даних принципів. 

Проте, очевидним видається те, що реальне та належне виконання є різноплощин-ними явищами; у першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому– якісна характеристика дії(або утримання від дії). 

Виходячи з аналізу названих та інших положень, можна зробити висновок, що поняття  належного  виконання  зобов’язання  охоплює  виконання  його  належними суб’єктами, у належному місці, в належний строк(термін), щодо належного предмета та належним способом. 
Поряд з принципами належного і реального виконання зобов’язання важливим принципом видається недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов. 

Сторони у зобов’язанні. Заміна сторін у зобов’язанні.

Отже, цесія (відступлення права вимоги) - це передання кредитором своїх прав у зобов'язанні іншій особі, що здійснюється за допомогою правочину. Загалом, цей правочин може бути як о платним, так і безоплатним, реальним або консенсуальним, абстрактним або казуальним, одностороннім або двостороннім. Проте таким правочином, очевидно, не може бути заповіт, оскільки він є підставою правонаступництва, і до заміни кредитора у цьому випадку не можуть бути застосовані, наприклад, правила ст. 519 ЦК (первісний кредитор не може нести відповідальність у зобов'язанні, оскільки є померлим).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору. При цьому цесія у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрована в такому самому порядку, якщо інше не встановлено законом. У цьому випадку вважається, що цесія відбулася з моменту державної реєстрації правочину про її вчинення.

Разом з тим цедент не тільки має право вказати боржнику на існування нового кредитора, але й зобов'язаний це зробити шляхом письмового попередження. Недотримання цієї вимоги означає, що боржник, який виконав зобов'язання первісному кредитору, вважається таким, що звільнився від свого обов'язку (ст. 516 ЦК). У такому випадку новий кредитор може подати претензії щодо невиконання зобов'язання до цесіонарія, але не до боржника.

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не управомоченої, а зобов'язаної сторони.

Наслідками переведення боргу є:

а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення його від боргу);

б) вступ у зобов'язання нового боржника;

Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного складу зобов'язання за збереження первісного змісту останнього.

Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього майна, на яке може бути звернене стягнення, грають істотну роль, переведення боргу можливе тільки за згодою кредитора (ст 520 ЦК). З одного боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з іншого - дозволяє проводити заміну боржника навіть у зобов'язаннях, пов'язаних з особою їх учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і перспективи виконання зобов'язання особою, фактично має місце досягнення нової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художнього замовлення та інших, де особа виконавця с визначальною.

Елементи зобов’язання.

Елементами зобов'язання як і будь-якого цивільного правовідношення є суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор - це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник - це особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти - дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії з передачі майна (які здійснює продавець) та дії з оплати майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт - майно, яке здано на зберігання. 

Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ст. 509 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу як обов'язку виконання вимоги кредитора.

Поняття, види та система зобов’язань.

Зобов'язання передусім є цивільними правовідносинами. Відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі елементи: суб'єкти, об'єкт і зміст. 

На відміну від речового правовідношення, об'єктом якого є річ, юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Іншими словами, об'єктом зобов'язання є дія, здійснення якої (або утримання від якої) кредитор має право вимагати від боржника.

Для поділу зобов'язань використовують різні класифікаційні критерії.

Залежно від підстави виникнення зобов'язання поділяють на договірні та недоговірні. Договірне зобов'язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (наприклад, зобов'язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов'язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправомірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди, з публічної обіцянки винагороди тощо). На відміну від договірних зобов'язань, зміст яких визначається сторонами на власний розсуд (ст. 6 ЦК), зміст недоговірних зобов'язань визначений імперативними приписами закону і не може бути змінений сторонами зобов'язання.

У ЦК здійснено поділ зобов'язань на групи залежно від їх юридичної направленості: а) зобов'язання щодо передачі майна у власність; б) зобов'язання щодо передачі майна у користування; в) зобов'язання щодо виконання робіт; г) зобов'язання щодо надання послуг; ґ) зобов'язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності; д) зобов'язання, що виникають з багатосторонніх правочинів, тощо. Основне значення цієї законодавчо закріпленої класифікації полягає в розташуванні нормативного матеріалу в послідовності, найзручнішій для практичного застосування

Залежно від концентрації прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання останні поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні). В односторонніх зобов'язаннях одна сторона має тільки права і виступає виключно як кредитор, а інша-тільки обов'язки і виступає виключно як боржник. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути зобов'язання із заподіяння шкоди, в якому потерпілий виступає кредитором, а заподіювач шкоди-боржником. У двосторонніх зобов'язаннях кожний із суб'єктів має і права, і обов'язки і виступає одночасно і кредитором, і божником (ч. З ст. 510 ЦК). Двосторонні зобов'язання ще йменують взаємними, оскільки в них завжди присутня взаємність дій сторін, тобто взаємність виконання. Іноді такі дії є тісно пов'язаними і виконання однієї зі сторін перебуває у залежності від виконання іншої сторони. Наприклад, у зобов'язанні з договору підряду підрядник не може приступити до виконання роботи, якщо замовник не виконав свого обов'язку щодо надання матеріалів (якщо робота виконується з матеріалів останнього).

Право інтелектуальної власності на торговельну марку.

Права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчуються свідоцтвом. Законодавство про інтелектуальну власність визначає свідоцтво як документ, що засвідчує правову охорону торговельної марки та надає його володільцю комплекс майнових прав. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки і продовжується за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років, за умови сплати збору в установленому порядку. Свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені чинним законодавством.

У свідоцтві містяться зображення торговельної марки, перелік товарів і послуг, згрупованих за міжнародною класифікацію, на які поширюється правова охорона торговельної марки, дата початку та закінчення правової охорони марки.

Особа, яка бажає зареєструвати марку та отримати свідоцтво України на знак для товарів і послуг, подає заявку до центрального органу виконавчої влади з питань інтелектуальної власності, функції якого виконує Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі - Держдепартамент). За дорученням заявника заявку може бути подано через представника у справах інтелектуальної власності або іншу довірену особу. Заявка іноземної фізичної чи юридичної особи може бути подана лише через .представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного).

Не потребує посвідчення свідоцтвом факт набуття прав інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою.

Комерційне найменування як об’єкт права інтелектуальної власності.

Комерційне найменування належить до третього блоку об'єктів інтелектуальної власності, завдяки яким індивідуалізуються учасники цивільного обороту. 

Комерційне найменування — будь-яка назва юридичної особи, яка має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається, запам'ятовується і відповідати характерові статутної діяльності.

ЦК визначає основною умовою надання правової охорони комерційному найменуванню можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та невведення в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним із моменту його першого використання та охороняється без обов'язкового подання заявки чи реєстрації, й незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною торговельної марки. Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до відповідних реєстрів.

Закон дозволяє особам мати однакові комерційні найменування, за умови, що це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та/або реалізують, та послуг, які вони надають.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать: право на використання; право перешкоджання неправомірному використанню іншими особами, в тому числі заборона використання; інші права. Слід зазначити, що майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування може бути передано іншій особі лише разом із цілісним майновим комплексом чи його частиною володільцем прав інтелектуальної власності на комерційне найменування.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших підстав, передбачених чинним законодавством.

Права, що випливають з патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок.

Права автора винаходу, корисної моделі, промислового зразка. Права, які надаються суб’єктам права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, поділяють на дві
групи: особисті немайнові і майнові права.
До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім’я(спеціальну
назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід, корисну модель чи проми-словий зразок. Слід мати на увазі, що коло і характер особистих немайнових і майнових прав
визначається тими результатами технічної творчості, які підлягають правовій охороні.
Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець може називати себе ав-тором винаходу, корисної моделі чи промислового зразка.
Право авторства закріплює факт створення того чи іншого творчого результату конкре-тною особою. Право авторства є невід’ємним особистим правом і охороняється безстроково.
Зазначення імені автора в разі використання винаходу, корисної моделі чи промис-лового зразка обов’язкове.
Чинне законодавство України про промислову власність не передбачає присвоєння
імені автора чи іншої спеціальної назви винаходу, корисній моделі чи промисловому зраз-ку. Разом з тим воно не містить прямої заборони присвоювати зазначеним об’єктам імені
автора чи спеціальної назви.
Майновими правами на винахід, корисну модель, промисловий зразок є:
– право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка;
– виключне право дозволяти використання запатентованого об’єкта(видавати ліцензії) іншим особам;
– виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної
моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке використання іншим особам;
– інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий
зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи
законом. Патент надає його власнику виключне право використовувати винахід, корисну
модель чи промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує
прав інших власників патентів.
Взаємини щодо використа

Поняття, об’єкти та умови патентоздатності промислового зразка.

Промисловий зразок– це результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, якщо він є новим. Закріплення стосовно промислового зразка лише одного критерію патентоздатності, на відміну від винаходу та корисної моделі, можна пояснити особливістю самого об’єкта, бо у даному випадку правовій охороні підлягає зовнішній вигляд промислового виробу. Зокрема, в автомобілі міститься велика кількістьвинаходів і корисних моделей, а зовнішній вигляд останнього і окремих його складових– це промислові зразки. Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявленопріоритет, до дати її пріоритету, за винятком тих, що на зазначену дату вважаються від-кликаними, відкликані, або за ними прийняті рішення про відмову у видачі патентів і вичерпані можливості оскарження таких рішень. 

Новизна об’єкта встановлюється на певний момент– на дату подачі заявки або, якщо заявлено пріоритет, на дату останнього. Таким чином, відомості, що стали загальнодоступними після цієї дати, не можуть враховуватися при оцінці новизни.

Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок, розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. 

Не можуть отримати правову охорону як промислові зразки об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди, друкована продукція як така, об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних до них речовин тощо. 

Поняття, об’єкти та умови патентоздатності винаходів (корисних моделей).

Винахід – це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології, що відповідає вимогам патентоздатності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання. 

Корисна модель – це результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології, що є новим і промислово придатним. 

Винахід(корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техні-ки, який включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. Промислова придатність означає, що винахід(корисна модель) може бути вико-ристано у промисловості, сільському господарстві, сфері охорони здоров’я та інших сферах діяльності. Винахідницький рівень свідчить про творчий характер і є якісною оцінкою винаходу. Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. 

Винахід– це винайдення, відшукання рішення, якого фахівець не знає. Це рішення істотно відрізняється від подібних відомих рішень(прототипів) таким ознаками чи перевагами, що роблять доцільним його використання.

Об’єкти та суб’єкти суміжних прав.

Об’єктами суміжних прав незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є виконання, фонограми, відеограми, програми(передачі) організацій мовлення. Слід зазначити, що суміжне право виникає внаслідок факту виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюд-нення передачі організації мовлення.

Відповідно до ст. 450 ЦК первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, 

виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. 

file:///D:/Docs&Set/User/%D0%9C%D0%BE%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B/Downloads/Pis_2015_5(3)__13%20(1).pdf

Виникнення та зміст авторських прав.

Виникнення і здійснення авторського права не вимагають спеціального оформлення твору, реєстрації або дотримання будь-яких формальностей. Авторське право виникає з моменту створення твору 

Крім того, суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах. Державна реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, здійснюється  агентством України з авторських і суміжних прав відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку. Державні реєстрації публікуються у періодичних каталогах. Про реєстрацію авторського права на твір видається свідоцтво.

Особисті немайнові права автора визначені ЦК(ст.ст. 423, 438) та ст. 14 Закону

про авторське право. Відповідно до цих нормативних документів автор наділений та-кими правами: 

– вимагати визнання свого авторства; 

– вимагати  зазначення  свого  імені  у  зв’язку  з  використанням  твору,  якщо  це

практично можливо; 

– забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору; 

– обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору; 

– перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдати шкоди

честі чи репутації автора; 

– вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, 

спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може

зашкодити честі і репутації автора(право на недоторканність твору). 

Відповідно до ст. 440 ЦК майновими правами інтелектуальної власності на твір є: 

– право на використання твору; 

– виключне право дозволяти використання твору; 

– право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забо-роняти таке використання; 

– право на плату за використання твору; 

– інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. 

Об’єкти та суб’єкти авторського права.

Об’єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва. 

Твір– це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. Авторське право визнається за будь-яким твором у галузі науки, літератури, мистецтва незалежно від його форми, готовності і художньої цінності. Це положення має важливе значення, оскільки охороняє твори різного художнього рівня і мети, у томучислі й такі, які не призначалися автором для публікації(наприклад, листи, щоденники, особисті записи, враження). 

Об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який відповідає двом умовам: 

а) має творчий характер(є новим та оригінальним, результатом особистої твор-чої праці автора; не вважається об’єктом авторського права суто технічна робота); 

б) виражений  в  об’єктивній  формі (твір  може  бути  виражений  у  будь-якій об’єктивній формі, але обов’язково придатній для відтворення, сприймання. Форма ви-раження твору може бути усна, письмова, звуко- чи відеозапис, зображення, об’ємно-просторова тощо. Задум письменника чи композитора, який у свідомості автора вже склався у закінчену форму, образ, певне сполучення звуків, але не виражений зовні у будь-якій формі, не визнається об’єктом авторського права).

У ст. 433 ЦК і ст. 8 Закону про авторське право вміщено перелік об’єктів авторсь-кого права та їх загальні ознаки. Так, відповідно до ст. 433 ЦК об’єктами авторського права є результати інтелектуальної, творчої діяльності, які належать до трьох груп: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних(бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності. 

До літературних та художніх творів належать: письмові твори(романи, поеми, статті та ін.); усні твори(лекції, промови, проповіді та ін.); сценічні твори(драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, ін.); музичні твори(з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва(декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо); ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; похідні твори(переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів); збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності. 

Відповідно до ст. 435 ЦК суб’єктом авторського права є автор твору науки, літератури і мистецтва. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). 

Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору, закону або спадкування. Так, відповідно до ст.ст. 16, 17 і19 Закону про авторське право право на наукові збірники, енциклопедичні словники, журнали, інші періодичні видання належить організаціям, що випустили їх у світ. Авторсь-ке право на кіно- або телефільми належить підприємству, яке здійснило його зйомку. 

негаторний позов

Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном власника. Негаторний позов (actio negatoria) –вимога, спрямована на захист права
власності від порушень, не пов’язаних з позбавленням володіння(вимога про усунення
перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном власника, ст. 391
ЦК). Негаторний позов вчиняється насамперед у випадках порушення правомочності ко-ристування річчю, однак може вчинятись і у випадку, коли мають місце порушення права
розпоряджання річчю. Право пред’явлення негаторної вимоги належить власникові та
іншому титульному володільцеві.

Підставою для вчинення позову є особливий протиправний стан: перешкоджання
власникові у користуванні та/або розпоряджанні майном з боку іншої особи(ст. 391 ЦК).
Необхідною умовою задоволення негаторної вимоги є наявність вказаного порушення на
момент розгляду справи.
З огляду на триваючий характер порушення, яке дає підставу для пред’явлення
негаторного позову, початок перебігу позовної давності по таких вимогах щоразу«про-сувається» в часі. Тому судом не може бути відмовлено в негаторній вимозі з огляду на
сплив позовної давності.
На практиці негаторний позов часто висувається поряд із іншими вимогами(про
виселення зі спірного приміщення особи, яка перешкоджає користуванню майном, про
стягнення збитків завданих порушенням права власності тощо).

Умови пред’явлення негаторного позову: 1) позивач є власником речі; 2) поведінка правопорушника є протиправною; 3) на момент пред’явлення позову правопорушення має тривати; 4) позивач і відповідач не повинні перебувати в зобов’язальних відносинах.

Віндикація як спосіб захисту права власності.

Добросовісним є набувач, який в момент набуття речі не знав і не міг знати про те, що набуває річ в особи, яка не мала права її відчужувати. Недобросовісним є набувач, який в момент набуття речі знав чи міг знати про те, що набуває річ в особи, яка не мала права її відчужувати (ч. 1 ст. 388 ЦК). В останньому випадку набувач хоч фактично і не знав, але з огляду на обставини справи повинен був би знати про незаконність набуття речі (наприклад, при купівлі речі за явно заниженою ціною в нічний час та у незвичному місці). 

У недобросовісного набувача річ може бути витребувана в усіх випадках, тоді як можливість витребувати майно в добросовісного набувача залежить від відплатності чи безвідплатності набуття ним речі.  Якщо річ була набута безвідплатно(наприклад, подарована чи успадкована) від особи, яка не мала права її відчужувати(неуправнений відчужувач), власник має право витребувати її у всіх випадках(ч. 3 ст. 388 ЦК).

 Натомість якщо річ за відплатним договором придбана в особи, яка не мала права її відчужувати, можливість витребувати річ залежить від того, в який спосіб річ вибула з володіння самого власника: з його волі чи поза його волею. У такому випадку віндикаційна вимога підлягає задоволенню лише у разі якщо річ: 

1) була загублена власником або особою, якій він передав її у володіння; 

2) була викрадена у власника або особи, якій він передав її у володіння; 

3) вибула з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим

шляхом(ч. 1 ст. 388 ЦК).

Право спільної сумісної власності.

Спільна сумісна власність - це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизначеність часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається лише у випадку припинення спільної власності (наприклад, при поділі спільного майна) або у разі перетворення спільної сумісної власності у спільну часткову власність. Таким чином, під час свого існування спільна сумісна власність навіть на мить не набуває характеру власності, що визначається за допомогою часток.

Вказане визначає особливості відносин спільної сумісної власності. У зв'язку з невизначеністю часток співвласники не мають права на розпорядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо.

Право спільної сумісної власності виникає з підстав не заборонених законом. До них можна віднести закон, договір, рішення суду, заповіт тощо. 
Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичніособи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Спеціальними суб’єктами спільної сумісної власності ЦК виділяє також подружжя та членів сім’ї. Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власніс-тю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 60 СК майно, 
набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини(навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку(доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуально-го користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. 
Але СК передбачає випадки коли майно, набуте подружжям за час шлюбу, не може бути спільною сумісною власністю, а буде особистою приватною власністю лише одного із по-дружжя. Так, відповідно до ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. 
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка також є: 
– речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли
вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; 
– премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги(за винятком випадку коли в судовому порядку буде встановлено, що другий з подружжя сприяв своїми діями(ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) їх одержанню); 
– кошти, одержані як відшкодування за втрату(пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. 
– страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них; 
– плоди, приплід або доходи(дивіденди) одержані від речі, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід(дивіденди) тощо. 

Право спільної часткової власності.

ЦК передбачає два види спільної власності: спільна часткова та спільна сумісна. В ч. 4 ст. 355 ЦК презюмується, що спільна власність вважається частковою, якщо догово-ром або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. 

Дуже важливим є питання щодо визначення часток у праві спільної часткової власності. Так, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не вста новлено за домовленістю співвласників або законом. Якщорозмір часток у праві спільної часткової власності не встанов лений за домовленістю співвласників або законом, він визна чається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у прид бання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, якщо поліпшен ня спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Але у випадку відчуження своєї частки переважне право перед ін-шими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів, мають інші співласники. Так, відповідно до ч. 2-5 ст. 362 ЦК продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. 

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чине здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна– протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. 

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням перева-жного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на ньо-го прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких ви-мог застосовується позовна давність в один рік. 

 Відповідно до ст. 366 ЦК кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виді-лу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

Припинення права власності.

Перелік підстав припинення права власності визначено ст. 346 ЦК. До них належать такі підстави: 

1) відчуження власником свого майна; 

2) відмови власника від права власності; 

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 

4) знищення майна; 

5) викуп пам’яток культурної спадщини; 

6) примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 

7) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 

8) реквізиція; 

9) конфіскація; 

10) припинення юридичної особи чи смерті власника. 

Усі підстави припинення права власності можна поділити на види: припинення права власності, яке залежить від волі особи власника; примусове позбавлення права власності з підстав та в порядку визначених законом; втрата права власності з причин, які не залежать від волі власника тощо.

Найбільш поширеною є група підстав припинення права власності з волі власника, зокрема це стосується відчуження об’єктів власності на підставі договорів(правочинів) купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, спадкового договору, ренти тощо. До цієї групи також належать такі підстави припинення, як знищення майна, як відмова власника від нього. Особа, якій належить на праві власності майно, може у будь-який час відмовитися від нього. Така відмова може виражатися в будь-який спосіб, оскільки законодавство не дає переліку останніх. Відмова така може відбутися шляхом вчинення будь-якої дії, яка буде свід-чити про те, що власник відмовився від майна або особа про це може заявити в будь-який інший спосіб, повідомивши певних осіб чи компетентні органи. Моментом припинення права власності може бути момент вчинення дії, яка буде свідчити про таку відмову або з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру у випадку, якщо права на майно підлягали державній реєстрації. 

Знищення майна як підстава припинення може здійснюватися в будь який спосіб. Таке знищення може здійснюватися як за волею особи, так і поза її волею. Знищення майна за волею особи власника може здійснюватися в різний спосіб, зокрема, у зв’язку із споживанням речей, знищення на підставі вимог закон у випадку епізоотій тощо. Тобто власник може самостійно вирішувати юридичну долю майна, але такі дії не мають порушувати права та інтереси інших осіб, вимог законодавства та моральних засад суспільства. Моментом припи-нення внаслідок знищення власником свого майна буде або момент його реального знищення, або момент внесення за заявою власника змін до державного реєстру. 

Щодо примусового позбавлення права власності, то до таких підстав належать викупу пам’яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; реквізиція; конфіскація. 

Однією із підстав примусового відчуження майна власника є реквізиція. Реквізиція може проводитися за наявності таких обставин: 

– у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин; 

– з метою суспільної необхідності; 

– примусового відчуження у власника на підставі та в порядку, встановлених законом; 

– за умови попереднього і повного відшкодування вартості майна, яке може бути

примусово відчужене у власника; 

– з наступним повним відшкодуванням вартості реквізованого майна в умовах воєн-ного або надзвичайного стану. 

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Особа, у якої бу-ло реквізоване майно, може вимагати збільшення суми, що була відшкодована за майно(у судовому порядку) або може вимагати взамін надання іншого майна, якщо це можливо. Також у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зо-бов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Підставою примусового відчуження майна власника є також конфіскація, але така

підстава наділена специфічними ознаками, зокрема: 

– таке позбавлення права власності у особи власника є примусовим; 

– вилучення майна є безоплатним; 

– застосовується лише як санкція за вчинення правопорушення у випадках, вста-новлених законом; 

– таке вилучення здійснюється в обсягах, у випадках і в порядку визначеному законом; 

– позбавлення права власності на майно в такий спосіб може відбуватися лише за

рішенням суду. 

Набувальна давність.

Однією з підстав набуття права власності є набувальна давність. Потреба у набувальній давності виникла з таких причин: втрата власником, який проволодів майном достатній проміжок часу, доказів, що майно належить йому на законних підставах і в судовому порядку не може довести своїх прав; у випадку пропоску строку позовної давності без поважних причин на звернення щодо повернення задавненого майна тощо. 

Набувальна давність характеризується певними умовами, а саме: володіння майном має бути добросовісним; таке володіння майном має бути відкртим, тобто особа не повинна приховувати, що вона не є власником майна, але володіє і користується ним як власник; таке володіння має характеризуватися строковістю тобто тривалість такого володіння має визначатися законом; безперервність означає, що такий строк, який визначений законодавством не може бути перервано чи зупинено, крім випадків(обставин) визначених законодавством. 

Відповідно до ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і про-довжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном– протягом п’яти років, набуває право власності на це майно(набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. 

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно– через п’ять років з часу спливу позовної давності. 

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування. 

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. 

Скарб як підстава набуття права власності.

Поняття«скарб» та особливості набуття права власності на нього регулюються
ст. 343 ЦК, відповідно до якої скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом
гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив
на них право власності. Отже, з цього визначення можна виділити такі ознаки скарбу:
– ним є закопані у землі чи приховані іншим способом речі;
– власник таких речей невідомий або за законом втратив на них право власності;
– такими речами можуть бути гроші, валютні цінності, інші цінні речі.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та
власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної
часткової власності на нього.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей
без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб
набуває власник цього майна.
У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, 
право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на
одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на
момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого само-врядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові
місцевого самоврядування. 

Знахідка як підстава набуття права власності.

Знахідка– це річ, яка була знайдена особою, яка не є її власником. Відповідно ця особа зобов’язана негайно повідомити особу, яка її загубила або власника речі та повернути знайдену річ цій особі. Відповідно до ст. 337 ЦК особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, на-буває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. 

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. 

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. 

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно вели-кими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення. 

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності. 

Законом передбачені випадки, коли особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї. А саме з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування пройшло шість місяців та за умови, якщо: 

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; 

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не

заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування. 

Відповідно до ч. 2,3 ст. 338 ЦК якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. 

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право про-дати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб. 

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою(зберігання, розшук власника, продаж речі тощо). Така винагорода за знахідку встановлюється в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Якщо власник(володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Відносини між особою, яка знайшла річ та власником, який публічно обіцяв винагороду за неї, регулюються ст. ст. 1144, 1148, 1149 ЦК. 

Законом також передбачені випадки, коли право на одержання винагороди осо-бою, яка знайшла загублену річ, не виникає: а саме тоді, коли вона не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.