Поняття та зміст права власності.

Право власності– це передбачене та гарантоване зако-ном право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Отже, таке суб’єктивне право означає, що особа, яка є власником певного майна може вибирати міруможливої поведінки щодо належного їй майна. Таке право має абсолютний характер, який означає, що власнику майна протистоїть велика кількість осіб, яким забороняється порушувати суб’єктивне право власника та створювати перешкоди для його здійснення. 

Власник з приводу належного йому майна наділений певними повноваженнями. Саме сукупність таких повноважень і становить зміст права власності. В літературі і в законодавстві зміст права власності розкривається через тріаду повноважень, а саме во-лодіння, користування та розпорядження своїм майном. В єдності ці три правомочності можуть належати лише власнику речі. Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати особам за договорами найму(оренди) та іншими видами договорів. 

Право володіння– це передбачена законодавством можливість фізичного, господарського або іншого впливу особи на річ. В цивільному праві розрізняють законне(титульне) та незаконне володіння. Законне володіння належить лише власнику речі. Проте володінням як частиною правомочностей(титульне володіння) наділяються також інші особи, зокрема ті, яким воно може надаватися на підставі договору. Наприклад, таки миповноваженнями користується наймач за договором найму, комісіонер при здійсненні договору комісії тощо. Виходячи з аналізу законодавства право володіння у титульних володільців виникає за наявності певних підстав, а саме: 

а) на підставі закону(знахідка, безхазяйне майно); 

б) на підставі договору(оренди, найму, комісії); 

в) на підставі адміністративного акта(розпоряджень голів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, рішень виконавчих комітетів рад, розпоряджень органів опіки та піклування тощо). 

Також необхідно зазначити, що власник щодо своєї речі наділений не лише одним правом володіння, а й правом користування та розпорядження, чого не можна сказати про інших титульних володільців. Саме право володіння в них виникає на підставі закону, договору чи адміністративного акту. Всі дії щодо майна, яке їм передане, повинні погоджувати з власником, якщо такими правами вони не наділені законом чи договором. Виходячи з аналізу, необхідно зазначити, що законне володіння є первинним. А володіння, яке виникає за наявності певних підстав, є похідним, оскільки таке майно передається від власника до іншої особи на підставі договору. 

Незаконне володіння– володіння річчю без наявності правових підстав. Незаконне володіння поділяють на: 

а) добросовісне, тобто коли особа, яка володіє річчю без правових підстав, не знаєі не повинна знати про його незаконність(коли особа придбала річ у комісійному магази-ні і не знала, що річ, яку вона придбала є краденою); 

б) недобросовісне, тобто, коли особа володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння(особа, знайшовши річ, не повідомила у відповідні органи і присвоїла собі) 

Право користування– це передбачена законодавством можливість вилучати з май-на корисні властивості. Зрозуміло, що корисні властивості може вилучати лише володілець речі, тому право користування нерозривно пов’язане із правом володіння, без якого особа не зможе добути корисні властивості речі. Саме власник може використовувати майно як для власних потреб так і для здійснення підприємницької діяльності. 

Право розпорядження– це передбачена законодавством можливість визначити юридичну  долю  майна  шляхом  вчинення  певних  дій  щодо  неї(дарування,  купівля-продаж, знищення речі та інше). За загальним правилом право розпоряджатися річчю чи майном може належати лише її власнику. Але є випадки коли право розпорядження може переходити іншим осо-бам на підставі договору(наприклад, комісії тощо).